Влучний вислів «талановита людина – талановита у всьому» наче списаний з Ярослави Кравченко – добре відомої в Україні та за її межами хазяйки Дикого театру, ведучої Телебачення Торонто, журналістки та редакторки низки успішних телевізійних шоу та друкованих видань, активної учасниці Революції гідності, якій при цьому є близьким і спортивне життя нашої країни, адже вона випробувала себе і як спортсменка, і як спортивна функціонерка. Про свій шлях, встелений не тільки пелюстками троянд, Ярослава Кравченко розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для «СПОРТИВКИ».
– Ярославо, мабуть, навіть не всі численні шанувальники ваших непересічних талантів і чеснот як театральної продюсерки, телеведучої, журналістки та яскравої привабливої дівчини, знають, що ви також є людиною зі світу спорту. Розкажіть, будь ласка, коли і яким чином спорт увійшов у ваше життя?
– Це глибоко давня історія, що почалась ще в дитинстві. Батько був футболістом, вчився в спортінтернаті на Лісовій, і мені з 5-ти років закладали в голову, що я маю стати спортсменкою. Мама ж відправляла у музичну школу та на хореографію. Десь років із 10-ти мені доводилось встигати і у спортивну секцію, і на всі «прекрасні» заняття. До 11-ти років я мала обрати «спорт». Вибір був між баскетболом і волейболом, у 12 пройшла відбір в КСЛІ, де провчилась з 13-ти до 17-ти, переїхавши у Київ.
– Чи цікаво та чи важко було навчатись у відділенні волейболу Київського спортивного ліцею-інтернату? Чи часто згадуєте змагання, спортивні успіхи?
– О, КСЛІ – це прекрасна школа життя, дорослішання, перемог і поразок! КСЛІ випустив багато спортивних зірок. Згадую навчання часто. Не скажу, що завжди з приємністю – це були важкі підліткові роки, коли ти визначаєш, хто ти є, і доводиш це оточуючим. Спортсмени-підлітки – досить жорстокі. Але тут були і перші змагання, і перші травми, і перше кохання.
– Що саме спонукало вас відмовитись розвивати спортивну кар’єру – мабуть, те, чим по-справжньому сильно захопились?
– В мене завжди була тяга до лідерства. А в спорті, відверто кажучи, найкращою я не була. Тому після закінчення КСЛІ, відпрацювавши «татову програму», я вирішила дослухатися нарешті до себе. Після інтернату, де режим, форма, графіки, – дуже хотілося свободи. І от я якось прогулювалася Ярославовим Валом і побачила студентів театралки: вільних, розпатланих, кольорових, веселих. Мені дуже захотілось стати частиною цієї культури. І я стала!
– Досить тривалий час ви займались журналістикою у сфері культурного життя. Чи й спортсмени потрапляли в об’єктив вашої тодішньої професійної діяльності?
– Ні, моя культурна ніша була досить вузькою – актори, режисери, театр, кіно, мода. Скажу ще, що і спорт у той момент не вміли подавати популярно та модно. Зараз є спортсмени-інфлюенсери з мільйонами підписників, які популяризують і себе, і спорт. Раніше – з цим було гірше. Ніхто не займався персональним брендом.
– А чим запам’ятався вам час, коли ви обіймали посаду арт-директорки Київського повітроплавного товариства?
– Повітроплавання – це романтика. Ми з командою на чолі зі Сергієм Скальком придумували неймовірні проекти, переплітаючи спорт і культуру, проводили міжнародні повітроплавні фестивалі, ставили різні рекорди, як от, наприклад: підняття в небо одночасно найбільшої кількості людей, найтриваліший зимовий переліт, рекорд висоти. А ще, польоти на повітряній кулі – це не тільки романтика, це терапія, відриваючись від землі ти немов перезавантажуєш мізки і світосприйняття. Не всі знають, що повітроплавання – це ще й професійний спорт, де ти маєш відчувати усі стихії і бути в гармонії з ними.
– Можливо, маєте ще якісь екстремальні спортивні захоплення, окрім повітроплавання, та чи залишається у вашому надзвичайно насиченому театральною, телевізійною та громадською роботою графіку час на заняття спортом?
– О, ні, зараз я тримаюся ближче до землі. А спорт у моєму житті – це зальчик із тренажерами і залізом двічі на тиждень.
– Життя, звісно, складається не тільки з радісних моментів та улюблених занять. Як відомо, під час Революції гідності ви керували штабом 39-ої жіночої сотні. Мабуть, у той буремний і героїчний час вам стали у пригоді спортивний вишкіл і характер, чи не так?
– Ви правильно підмітили – спорт виховує характер. Спорт дає чітко зрозуміти ціну перемоги та ціну поразки. Тобі залишається тільки обрати. На Майдані мені особисто не доводилось застосовувати силу фізичну, а от силу характеру – я, в принципі, не вимикаю. Навіть у Дикому театрі, коли працюєш з великою кількістю талановитих, норовливих, емоційних людей, доводиться проявляти силу. Але ніжно (усміхається).
– Чи торкаєтесь теми спорту в передачі #@)??$0 Телебачення Торонто, яку ведете разом із Майклом Щуром?
– О, так, але, думаю, мало хто зі спортсменів волів би потрапити у саркастичні жорна ТТ (усміхається).
– Наскільки позначився карантин на вашій професійній діяльності та ваших планах і чи вже повернулись до звичного робочого ритму?
– Що стосується моєї діяльності як ведучої – ми працювали у звичному графіку, що стосується Дикого театру – ми ледве вижили. Ми – театр незалежний, що не фінансується державою. Тому заборона працювати понад 3 місяці фактично знищила нас.
Що стосується моєї діяльності в питаннях гендерної рівності у програмі ООН HeForShe – карантин дуже налякав. Адже сотні жінок опинилися в зоні ризику, замкнуті у приміщеннях із чоловіками, які завдавали їм та дітям психологічних та фізичних травм. Ні про цей аспект, ні про культуру, ні про малий бізнес влада, вводячи жорсткий карантин, не подумала.
– Щиро бажаю вам, Ярославо, подальшої успішної реалізації творчих задумів і здійснення мрій!
– Дякую!