В одній з паралельних реальностей Ярослав Ракицький був великим патріотом України. А особливо він прагнув допомогти національній збірній, і перед її матчами жер допінг, і не знав хлоп в тому міри. З’являлась в нього величезна сила, яку він витрачав на дрібниці – то город кому переоре, коли ше картопля не викопана, то браму кому зніме, хоч до Андрія ше далеко. “Най би го шлях ясний трафив, – казали місцеві, – і кров ясна заляла”. І шляк Славка трафляв, бо потім мав великий відхідняк. Із збірної телефонують у “Шахтар” і питають: “Він сі зґуздрає там нарешті чи нє?”. “Не зґуздраїсі, – відповідають, – бо хорий”.
І дуже соромно було Славкови після тих випадків. “Раз такі справи, – каже Ракицький, – піду я до москалів. Ліпше їм буду шкоду робив”. Та й пішов… А за ним ніхто й не шкодував.