В одній з паралельних реальностей жодного нещасного випадку з Міхаелем Шумахером не відбулось. А все тому, що він продовжував виступати у безпечній Формулі-1 і не катався на підступних гірськолижних трасах.
– Йшов би ти вже, Міську, на пенсію, – казали йому колеги.
– Ще не можу, – відповідав він. – Треба стільки рекордів встановити, щоб жоден Гемілтон не наздогнав.
– Поїхав він геть чисто на тих рекордах, – стиха говорив його син Микола.
– Отак на батька таку муйню казать, – любив у таких випадках цитувати Подерев’янсько Михайло. – Чом не втопив я тебе в малаф’ї, як ти родився? Чом не… А-ну дай ключ на дванайці.
І Микола давав, бо виступали вони за одну команду. І ніхто з ними не міг порівнятись. Але якщо раптом Микола випереджав на трасі Михайла, то перед фінішем завжди чекав на нього і пропускав уперед. “Правильно, – казав Шумахер-старший, – нема чого поперед батька на фініш пертись”.
Конкурентів то дуже нервувало. “Шумахєри хрєнови”, – злились вони. Але нічого вдіяти не могли.