В одній з паралельних реальностей Євген Селезньов дуже хотів стати найкращим бомбардиром чемпіонатів України. Коли він перейшов у “Минай”, там йому порадили звернутись до місцевого мольфара.
– Хачу, дєда, лудшим бамбардірам стать, – сказав Селезньов. – Савсєм чуть-чуть асталась…
– Айде, тяжко то буде зробити, – відповів мольфар. – Старий ти вже, та й лаби дерев’яні в тебе до холєри…
– Та ґлавноє, штоб нашай камандє пєнальті давалі, а я уж с точкі нє прамахнусь…
– А це можна. Бізонь нашим суддям пустити неґуру в очі – що два пальці…
Мольфар пробурмотів кілька слів і вдарив посохом:
– Зроблено!
– Спасіба, дєда!
– Спасибі до жебні не покладеш.
– Ізвіні. У мєня сєм’я, я – кармілєц. Прощай!
– Раз так, – промовив мольфар, – пенальті твоїй команді даватимуть, а от пробити ти їх не зможеш.
Але останніх його слів Селезньов вже не чув.